Памяті Романа Бойчука

Ми, друзі та побратими, світлої памяті Романа Бойчука, згадуючи його завзятого і вповні сил, хочемо щирим словом поділитися з читачами про цю скромну та напрочуд добру людину. Хтось знав Романа Миколайовича ближче, мав собі за товариша і прикро вражений його передчасним відходом у позасвіт, хтось знав віддалік, але відчував тепло його душі…

Бойчук Роман Миколайович народився 1 січня 1963 року в с. Текуча у сімї службовців. Виростав серед буйної природи Карпат, що обдарувала його лагідністю краси та життєвою раціональністю. Унікальне гуцульське середовище привчило жити з Богом і надіятися на себе. З дитинства звик до всякої праці. Після восьмирічної школи бажав здіснити мрію й отримати фах лікаря, та не вдалося з поступленням в медучилище… Тож, маючи особливу повагу до природи, поступив і закінчив Ленінградський лісотехнічний технікум. Наразі став майстром лісу Новгородського лісгоспу. Армійська служба пройшла на Камчатці. Відтак поступив і в 1987 році закінчив Брянський технологічний інститут з присвоєнням кваліфікації інженера лісового господарства. Він був славним юнаком і не міг бути без діла. Романа запримітили. Після навчання очолював Космацьку комсомольську організацію колгоспу ім. Галана та радгоспу «Брустурівський», працював на відповідальних посадах в Косівських райкомі ЛКСМУ та райвиконкомі. І то був час становлення характеру та первинного досвіду організатора. Час тієї молодості означився і народженням сімї. А переломні 1990-й з послідуючими роками припали на його керівництво турбазою «Смерічка». І то був період примноження газдівського досвіду в май більшій господарці, що пригодилося надалі в роботі за спеціальністю — лісничим Космацького лісництва, інженером з охорони і захисту лісу у районному відділі лісового господарства, Кутському лісокомбінаті та Кутському держлісгоспі. Перерва на декілька років від набутої професії в Космацькій сільській раді (заступником голови сільради) таки знову повернула назад і привела на посаду техніка-лісівника, спочатку Яблунівського лісництва, потім — Косівського РП «Райагроліс». Та завершальними місцями працевлаштування Романа Миколайовича стали НПП «Гуцульщина» на посаді заступника директора з маркетингу та загальних питань і директора Кутського держлісгоспу.

Роман Миколайович скрізь був бажаний, з одної роботи його кликали на іншу, з ним рахувалися. Космач обійняв сімейною долею і ближче звів з чисельними односельцями, Косів та Кути також тулили його до себе, мали потребу в його досвіді й людяності. Наголошуємо: скрізь з Романом Бойчуком рахувалися і поважали його! Поза тим, поза, признаймо, бо частими нервовими напруженнями в керівних клопотах, гризотах, він занурювався у милі серцю захоплення, що втаємничував і відкривав невгамовний гуцульський світ. Предковічні традиції оживали в єстві й господарюванні, убері й прикладному мистецтві, в способі мислення та на сцені і подружжя Бойчуків ділились тими чуттями зі світом. Самодіяльні космачани й дотепер мають теплі спогади про аматорські турне в Польщу, Чехію та Німеччину, що зміг їм організувати Роман Бойчук.

Знаходив він час і на відродження єдності українського козацтва в Косівській громадській організації «Українське козацтво», курінним котрого значився. …І серед кола козаків він лишив частку свого тепла.

Органічна потреба відроджувати втрачені горянами надбання переконали Романа Миколайовича, а він – дружину, завести вівці, котрі природно володіють ширшими від спрактикованих можливостями, тобто ще й енергетично лікувальними (овітерапія). Задумано – зроблено! Принагідно сім’єю облаштували на подвір’ї неповторний і єдиний в Україні музей вівчарства.

Роман Бойчук мусів шукати свою потрібність з прицілом, аби й дома міцніла господарка, бо було для кого жити – кохана дружина Параска та трійко милих дітей тішили душу. Дбайливо оберігав їх. Як все йому вдавалося? Знає Бог та й дружина-помічниця, бо мав не лиш невтомний характер, а й вмілі руки. Мусів і їм дати волю. Так звели й котедж для туристів. Сам і впорядковував його.

Видно небайдужі та самовіддані душі богоугодні не лиш на землі, але й на небесах Господніх… Відрадно, що давню мрію стати лікарем не втрачено, її опанували найстарша дочка Оксана і наймолодший син Юрій, а середульший Роман став ветеринарним лікарем. Як кажуть – «збувси у дітих»! Мав Роман Миколайович ще одну задумку – видати книжку про досі непоцінований належно труд вівчаря та перспективи овітерапії. Цю роботу береться виконати син Роман. Були плани й розширити наявну музейну базу вівчарства практичним показом полониського промислу. Це знають дружина з дітьми, усвідомлюють батьківську далекоглядність, збираються обовязково втілити ті задуми і продовжити добру справу .

Саме в часі 40-денних спогадів на Косівщину надійшов лист з Чорткова від Олександра Степаненка, виконавчого директора екологічно-гуманітарного об’єднання «Зелений світ», що найцілісніше та найдостойнішими словами об’єднав думки і чуття друзів та знайомих покійного. Він пише:

«Зателефонував сьогодні до космацького газди Романа Бойчука … — та довідався сумну і несподівану звістку, що Роман Миколайович під кінець 2014 року пішов із життя…

Пішов у розквіті сил і сили-силенної творчих планів — щирий природолюб, глибокий цінитель краси рідного краю, знавець його спадщини, дбайливий батько родини, справжній гуцул: роботящий, відритий, глибоко вболіваючий за спадщину Гуцульщини і долю України. Свого часу Роман отримав гарну лісівничу освіту, з дитинства глибоко знав природу Карпат, гуцульські традиції — з ним було надзвичано цікаво спілкуватися… Тому оселя Бойчуків у Космачі постійно приваблювала гостей: і природоохоронців, і кінорежисерів, і науковців, і мандрівників…

Ми товаришували з Романом останні 8 років — відтоді як над Національним природним парком “Гуцульщина” почали згущатися хмари. На той час Роман Миколайович працював заступником директора парку. Отож разом з колегами з природоохоронних організацій допомагали паркові як могли: ініціювали всеукраїнську кампанію “Гуцульщині — бути!”, писали звернення до влади і правоохоронних органів, виступали у ЗМІ та у навчальних закладах, проводили прийом громадян, працювали спостерігачами на горезвісному “референдумі” про скасування землеволодінь парку, ініційованому косівськими чиновниками.

Згодом деякий час Роман Миколайович очолював Кутський дерлісгосп. Відчувалося, наскільки йому було важко на тій роботі, наскільки він не сприймав системи стосунків, котра склалася у лісовому відомстві, наскільки потужно та система виштовхувала з себе його, як стороннє тіло. Власне тоді й почалися його негаразди з серцем… Глибоко переживав і негаразди на роботі, і події суспільно-політичної кризи в Україні, і відсутність високої ідеї служіння в свідомості тих, хто називає себе українською політичною елітою. Часто у розмовах зі мною повертався до легенди про місце, де на одному з верхів в околицях Космача стояв величезний камінь, що формою нагадував крісло. Місцеві старожили твердять, буцімто у давнину на ньому сидів сам Олекса Довбуш, коли чинив суд. Після того, як Довбуша не стало, а люди потребували справедливого суду, вони приводили до того Довбушевого каменя котрогось із своїх односельців, садили на камінь і просили: “Розсуди нас!…” В ролі судді міг опинитися посполитий неписьменний гуцул, але настільки вагомою була його відповідальність перед моральним авторитетом, що він не міг ухилитись і судив своїх ближніх справедливо, милосердно, неупереджено, спираючись на мудрість поколінь. Більш того, хоча б раз у такий спосіб опинившись в ролі
Довбуша — народного судді, пересічна людина згодом намагалася й сама жити праведно, ніби отримавши від Нього часточку нематеріального, але безцінного спадку — особистої порядності, громадянської честі та відповідальності за долю краю.

Врешті-решт Роман Миколайович пішов геть з роботи і вдома, в рідному Космачі, із завзяттям зайнявся облаштуванням сільської зеленої садиби для туристів. У цьому господарстві фактично усе зроблено його руками.

Останнім захопленням Романа стала ідея відродження на Гуцульщині вівчарства. Не раз з сумом говорив про сім космацьких полонин, на яких вже ніхто не пасе, про зникнення місцевої породи овець, які були багатовіковим супутником гуцула. Вівця, за його словами, одягала, годувала, зігрівала, лікувала людей від народження до глибокої старості, прикрашала побут гуцулів, дарувала впевненість у житті, побудованому на важкій щоденній праці у гармонії з природою. Отож зайнявся розведенням овець просто в себе на садибі. Наполегливо популяризував продукти та досвід вівчарства: і в оздобленні садиби, і в її кухні, і в проведенні майстер-класів. У 2013 році відкрив в себе перший в Україні приватний музей вівчарства, у якому прагнув зібрати зразки історичного спадку гуцульського етносу, де вівчарство традиційно присутнє: і в господарстві, і побуті, і в художній творчості, і в етнографії.

У задумах Роман Бойчук мав ще безліч планів, дуже поспішав, щоб встигнути їх втілити… Не все встиг, життя обірвалося передчасно. Але було добрим, діяльним, дбайливим і щедрим.»

Повага, взаємна підтримка та добра пам’ять – з нами, решта – з Богом.

СВІТЛА ПАМ’ЯТЬ!

Попередня

Екологічні цікавинки від НПП «Гуцульщина»

Наступна

Еколого-пізнавальна стежка «На хребет Брусний, до каменя Довбуша»

  1. Богдан

    Дуже шкода Романа Миколайовича… Відпочивали в “Космацькій писанці” в 2012 році. Гостинний та ввічливий, дуже багато міг розповісти про гори та місцеві цікавинки. За обідом завжди пригощав своєю фірмовою настоянкою… Вічна пам’ять!

Залишити відповідь

© 2010—2017 НПП «Гуцульщина» & Розробка сайту — «КосівАрт»